Літо вже настало, а арт–тусовок у Києві не меншає — навпаки, на один вечір по три якісні акції. Але в четвер колективне підсвідоме підказало кільком тисячам киян, що цей вечір слід провести у Палаці спорту — гурт «Океан Ельзи» у своєму розписаному на рік Dolce Vita турі мав запланований концерт у столиці.
Наступний сеанс «солодкого життя» в Києві планується на грудень — під завісу туру, але якщо Святослав Вакарчук відпрацює так чесно всі концерти, з п’ятьма «бісами», двома з половиною годинами драйву й енергообміну, то страшно уявити, що з ним буде під кінець туру. Бо на київському концерті, наприкінці Вакарчук уже хрипів останню пісню, а з ним солідарно хрипіли шанувальники «Океану», які теж чесно відпрацювали виступ — натовп співав разом із групою, інколи замість вокаліста, стрибав кількома тисячами ніг, плескав морем рук, колихався, як позитивна інопланетна субстанція з якогось 3D–блокбастера.
До речі, телевізійники, які знімали телеверсію концерту і працювали над концертним DVD туру, в залі змонтували дві пари рейок, по яких мали їздити телекамери — посередині залу і перед сценою, але Святослав Вакарчук попросив прибрати рейки перед сценою, щоб ніщо не розділяло музикантів і глядачів. А звукорежисери, відеоінженери, освітлювачі, навіть охоронці колихалися в такт пісням на своїх робочих місцях.
Фани «ОЕ» трохи побоювалися, що концерт буде плей–листом нового альбому, однойменного з туром, а Dolce Vita, який не напханий відвертими хітами, вливається в мізки маленькими порціями і є наступним експериментальним кроком з ускладнення музичної палітри гурту, ще не здатен підняти таку хвилю щастя в душах вірних шанувальників.
У концерті, ясна річ, прозвучали і «Лінія вогню» — пісня з красивим музичним орнаментом, і «Небо над Дніпром» — лірика–лірика, і «Надя», і «Кому тут тюрма, кому — дольче віта», «Онлайн», і «Я так хочу до тебе», що рве душу, але вони так грамотно були заправлені старими, перевіреними хітами, що концерт пройшов на єдиному подиху. Претензії (ну щоб зовсім уже все було ідеально) можна було пред’явити хіба до не продуманого відеоряду — можливості комп’ютерної графіки і лаконічний логотип альбому могли скласти чудовий відео–арт, натомість за спинами у музикантів були якісь рвані, фрагментарні задники.
І коли після чотирьох «бісів» зал кількатисячною глоткою скандував «Від–пус–ти», «Відпус–ти», могло здатися, що усі ці люди потрапили в полон до Вакарчука–мольфара і ніяк не можуть вибратися з–під його чарів. Те саме могли б сказати людям у залі й фронтмен, і гітарист Петро Чернявський, і клавішник Мілош Єліч, і обидва Дениси — Дудко і Глініч: люди добрі, відпустіть, адже це тільки Святослав спочатку ганяв по сцені у розстебнутій сорочці, потім «топлес», потім змінив мокрий до нитки верх на білу футболку, а музиканти парилися в лазні Палацу спорту без «сухого одягу». (До речі, керівництву Палацу треба терміново вирішити проблему з кондиціонуванням приміщення, адже літні концерти подібні до душогубки).
Останній «біс» — «Відпусти» — Святослав Вакарчук майже прохрипів у мікрофон (обмотаний білим і чорним шаликами), мокрий, заведений, щасливий. Після 19 концертів у Росії, 6 у Білорусі і 7 в Україні «Океан Ельзи» знову взяв Київ, який, власне, здався без бою. Після закінчення концерту з кожної машини, які роз’їжджалися від Палацу спорту, лунала музика «Океану»...
