З чого почалося ваше захоплення музикою?
Воно почалося у мене тоді, ще коли це було неусвідомлено. Тому що мене вчив співати тато місяців з восьми, а навіть не стільки вчив співати, скільки ставив такі експерименти: коли приходили до нього якісь друзі він співав мені дуже жалібні українські і російські народні пісні, то я дуже плакала, або сміялася, якщо вони були веселі. Мені було місяців сім-вісім, як розповідали батьки. Насправді, я так розумію, це було тренуванням якраз оцього емоційного апарату, який примушував мене і примушує зараз писати. Потім як тільки виявилося, що в мене є музичний слух, а це виявилося напевно в роки два з половиною - три, мене тато почав вчити співати і навіть тепер я пам’ятаю картину, коли мама поїхала зі студентами кудись в колгосп, вона була викладачкою, в той час батьки тільки-тільки закінчили університет. І ми йдемо по парку Горького у Харкові, тато вчить мене співати серенаду Шуберта. Не по нотах, на ля-ля-ля, і я беру фальшиву ноту, тато нервується, примушує повторювати за ним. Мені здавалося, що це навіть досить жорстоко було, але як результат - у шість-сім років я співала досить серйозний репертуар. І коли в першому класі запитали, а які ви пісеньки знаєте, дітки, я підняла руку і сказала, що можу проспівати другу партитуру Баха.
Тут варто сказати, що в той час, коли тато мене вчив серенаду Шуберта, то йому було 25 років. Мої батьки були дуже молодими. Бітлз, Ролінґ Стоунз - це музика мого дитинства. Багато друзів тата і мами, як я тепер розумію, це були дуже молоді люди. Поза тим, що мене батько вчив співати, ще він мене вчив польській мові, а ще раніше навчав української мови, тому що перша мова в мене була російська, з українською я познайомилась в чотири роки. Моя сім’я, сім’я моїх батьків, це якраз свідчення того, як у людей прокидається національна свідомість. Батько народився у Харкові і з дитинства говорив лише російською. Закінчив історичний факультет Харківського університету, де до української було ставлення ледь не вороже, тому шо українська мова в Харкові – мова села або базару. Ну але оскільки він займався історією, то почав для себе якісь речі з’ясовувати. Одружився з мамою, мама з Чернігівської області, місто Прилуки, почав чути цю мову, почав вчити історію. І, власне, національна свідомість, національна гордість прокинулася, і він вирішив, шо наша сім’я повинна перейти на українську мову в Харкові. Це трапилося, коли мені було чотири роки. І від того часу це була не просто мова в сім’ї, але навіть коли ми виходили десь в магазин, чи у транспорті, скрізь ми говорили українською. Ми з батьками завжди в будь-якій ситуації спілкувались тільки українською мовою, на нас завжди звертали увагу, але мабуть характер теж тоді вибудовувався.
Коли вам виповнилося дев’ять років ви змінили Харків на Київ. З чим був пов'язаний ваш переїзд до Києва?
Батько вчився в аспірантурі у Київському університеті і ми з мамою в останній рік його навчання приїхали сюди. Я навчалася в школі №4, це на Солом’янці. Ми з мамою зупинилися в квартирі маминої сестри і я ходила в школу. Інколи няньчила маленького тоді Юру Павленка, який тепер зробив блискучу політичну кар’єру. А от моя музична кар’єра могла початися вже тоді. Це було у третьому класі. Якось я пішла когось шукати, зайшла на останній поверх школи, а там відбувався якийсь пісенний конкурс, де наш клас не був представлений. Я просто вийшла, заспівала пісню з фільму Червона Шапочка і мене, ніби, відзначили, тобто я посіла там якесь місце. За результатами мене рекомендували на загальноукраїнський чи загальнокиївський конкурс, вже не пам’ятаю точно. Але тут втрутився фатум, нам треба було повертатися у Харків. Ми дуже поспішали, тому що мав народитися мій брат. Це мало трапитися наприкінці травня, а тому ми поїхали в середині квітня і не дочекалися того конкурсу.
Проте все-таки доля привела мене в Київ значно пізніше, коли в моєму житті з’явилася гітара. Тоді мені було десять років. Ми повернулися в Харків і батьки вирішили віддати мене у музичну школу. Питання інструменту вирішили вони, я як і всі дівчатка хотіла вчитися на фортепіано, тобто, чесно кажучи, не хотіла вчитися взгалі, але якщо вибирати, то фортепіано. Навколо всі мої сусідки і подружки ходили на фортепіано, але тато розсудив логічно. Він мене переконав дуже просто. Сказав: «От уяви собі, ти з друзями кудись ідеш на пікнік в ліс, ти ж піаніно не візьмеш з собою, а гітару візьмеш». Через те я дуже швидко погодилася з цим залізним аргументом і ми подали документи у музичну школу до найкращого, до речі, вчителя в Харкові Сергія Олександровича Москаленка. Він не набирав того року учнів і навіть не прийшов на вступний виступ. І я заспівала свою стандартну програму - концерт Вівальді, другу партитуру Баха, серенаду Шуберта, оту яку я вчила ще в ранньому дитинстві. І врешті-решт його покликали. Він подивився на мене як на якогось самородка і мене зарахували в музичну школу, яку я закінчила за три роки. Мені одразу сподобалося грати і я із задоволенням це робила. До речі, дякую своїм батькам за те, що вони купили на той час дуже хороший інструмент. Я розумію, що це було дуже складно, бо гітара коштувала 150 карбованців – більше ніж місячна зарплатня тата чи мами.
Потім був третій клас музичної школи і мені радили вступати до музичного училища, тому що успіхи я робила непогані. Для цього мені потрібно було закінчити четвертий-пятий клас за один рік. Але тоді я якраз навчалася в останньому класі звичайної школи. Було багато іспитів і взагалі важко. Я вчилася непогано, але, напевно, втомилася і... коротше кажучи, мені батьки дозволили не йти на іспити в музичній школі. Так що документів про закінчення музичної школи у мене так і немає, це при тому що я граю все життя практично кожен день.
Я поступила на філологічний факультет Харківського університету. Ну і тут мої батьки не прогадали, бо якщо в музичному училищі таких як я було багато, я грала непогано, але скажу чесно, блискучим музикантом навряд чи стала б. Бо якраз 15, 16, 18 років не дуже хочеться сидіти по дві-чотири години і грати, а щоб грати гарно, треба робити це кожен день. Думаю, що я би не витрачала такі титанічні зусилля і була б не найкращою студенткою, можливо. Але в університеті, куди я поступила, зрозуміло що на нашому курсі на гітарі грала тільки я, і співала тільки я. Ще в школі я відчула цей смак – бути душею компанії. Ну, і знову ж таки, там були якісь конкурси, фестивалі, студентське життя, КВН. Я у всьому брала участь, була в центрі уваги, бо була дівчиною з гітарою.
На другому курсі, у квітні, я поїхала на фестиваль авторської пісні в Полтаву, де відбувався перший фестиваль української авторської пісні, а я саме почала писати вірші українською мовою. У 1988-му році я їздила у Київ з товариством української мови. Познайомилася зі студентами Київського університету, вони мене надихнули, я їм теж дуже сподобалась, бо єдина співала на конкурсі українською мовою. Тоді, до речі, знаєте що я співала - українські думи і ще знайшла оригінал пісні Коротича, яку співає Сергій Нікітін, Переведи Меня Через Майдан. До мене одразу підійшли за сценою, бо в Києві це було актуальніше ніж в Харкові, і цілу ніч ми сиділи і співали у студентському гуртожитку з товариством Громада. А це Володя Чемерис, Толік Сухий з Рутенії, Костік Єрофєєв... цим хлопцям я дуже вдячна, згадую їх до тепер і підтримую з ними стосунки. І я повернулася в Харків та почала писати пісні. Так все це почалося.
Наступною після Полтави була участь у першому українському фестивалі авторської пісні Оберіг, який відбувався у Луцьку і на котрий я поїхала тільки тому, що мені викладач з університету дозволив скласти іспит раніше. Тоді якраз була сесія і він дозволив. Я склала і поїхала на фестиваль, а там Кирило Стеценко, почувши мої пісні, переконав мене брати участь у Червоній Руті. До того я бачила рекламу в газеті, тато показував, але мені навіть в голову не могло прийти, що я можу взяти участь. А тут мене Кирило Стеценко переконав, і я приїхала на додатковий відбір у Київ, коли вже всі регіональні тури пройшли. Таким чином я потрапила у Чернівці. Отримала друге місце, звання лауреата і так все закрутилося.
На Червоній Руті я ще не писала власних текстів, а складала пісні на чужі вірші. Я, почувши гарні вірші, складала мелодію. В мене це ще з дитинства. У нас з татом навіть була така гра: то він вигадує мелодію, то я. Перша пісня була на вірші Богдана Лепкого Чуєш Брате Мій, потім на слова Олександра Олеся. Це були саме такі тексти, в яких йшлося про те, що мені хотілося сказати і, як згодом з’ясувалося на фестивалях та концертах Червоної Рути, це те, що хотіли почути люди. Щоправда при цьому не обходилося без проблем із владою. Так, після Червоної Рути мене викликали у відповідний відділ університету і я прийшла туди з книжкою Олександра Олеся 61-го року. Сказала, що це не я придумала, а написав Олександр Олесь і видано в радянський час. Сама ж писати тексти я почала набагато пізніше.
Одразу після участі у Червоній Руті ви видали свій дебютний альбом Ой Не Квітни Весно, який чомусь підписали Марійка Бурмака, хоча ви самі себе завжди називали Марією. Що там трапилося?
Так, я ніколи не називала себе Марійкою, мені це не подобалося. Проте диск випускали у Києві і його так назвали навіть без мого відома. Вибрали фотографію, випустили касету, і після того мене всі почали називати Марійкою. На той момент мені здавалося, що це якась помилка і я не знала, що мене Марійкою будуть називати ще 15 років після цього.
Після виходу дебютного альбому ви вперше виїхали з концертами за межі нашої країни. Де відбувся ваш закордонний дебют?
Мені зателефонували з Канади зі звукозаписуючої компанії Євшан і запросили на запис і на концерти. На виступи разом зі мною мав їхати актор Богдан Бенюк. Це був 1991 рік, дуже цікава історія, Червона Рута 91-го, путч, на той момент столицею «нашей родины» була Москва, відповідно всі документи робилися там. Ми повинні були виїжджати із Запоріжжя 30 серпня. І тут ми дізналися про путч. Всі телефони в готелі були відключені. Проте я вирішила їхати в Москву. Виявилось, що наш поїзд проходить через Харків, ми домовилися з провідницею і тато підсів і ми поїхали разом. Тобто я бачила усі ці події, ми купували пиріжки солдатам, які сиділи на танках. Я прийшла у посольство, з’ясувалося, що документи в порядку і на вечір ми взяли квитки назад до Харкова. Складно зараз згадувати, що ми переживали в той час до дня проголошення української незалежності. Чотири дні. Готувалися до всякого, чесно кажучи, навіть була така думка, що я їду в Америку назавжди, бо тут могло трапитись все що завгодно.
З Бенюком ми мали зустрітися в Москві. Я довго його прочекала десь чи на вокзалі, чи біля посольства. Він святкував напередодні якусь виставу з Толею Хостікоєвим, а тому запізнився і ми пішли в посольство, де з’ясувалося, що наші документи загубили. Ми здали квитки і нікуди не полетіли. Я знаю, що Бенюк після того зарікся довго не пити. І хоча скасували концерти, запис ніхто не відміняв, тому в Канаду я все-таки потрапила. Записувалися там, тому що в Україні на той час ще не було техніки, ніхто не записував компакт-диски, я більше скажу, мій диск став першим компакт-диском українського виконавця. Платівку вирішили назвати Марія саме для того, щоб утвердити, що я не Марійка, а Марія. Отак вийшов цей диск. Я привезла додому декілька примірників, але в мене, навіть, не було на той час на чому їх послухати.
У 1992 році я закінчила університет і вирішила переїхати до Києва. У мене було запрошення на якихось кілька виступів у Києві. Я зібрала речі, взяла квиток на літак. В мене був заброньований готель Турист, як зараз пам’ятаю, на три дні, потім я думала, ну якось буде, якийсь час жила у родичів, потім в гуртожитку. Мама мене весь час питала, чи я десь працюю, чи є в мене трудова книжка. Я давала концерти, тобто якісь більш-менш фінансові можливості мала, якось виживала. В той же час я познайомилася з музикантом Миколою Павлівим і повністю вирішила присвятити себе музиці. Разом з Миколою я записала альбом Лишається Надія. Він був виданий у 1994 році і знову ж таки увійшов в історію як перший альбом українського виконавця, записаний і виданий в Україні на компакт-диску. Дуже цікаво була проведена презентація, яка була суміщена із показом колекції легенди української моди Тамари Маєвської у Будинку Моделей. Постановку робив Сергій Проскурня. Так, наприклад, виконуючи пісню Дощ, я була в чорному костюмі і навколо на подіумі під музику ходили дівчата в білих сукнях наречених та розсипали пелюстки хризантем. Я вважаю, що це була геніальна задумка і такого не повторив ніхто. До речі, на цій презентації я була уже на четвертому місяці вагітності, тобто ніхто не знав, що ми на сцені уже вдвох. На той момент я вже чекала Яринку і, видавши альбом, в моїй творчості виникла певна пауза.
Саме на альбомі Лишається Надія вперше з’явилися пісні, до яких ви самі написали тексти. Як трапилося, що ви власноруч почали писати лірику до композицій?
Почалося це до банального просто. Перший другий свої диски я вважаю серйознішою і ціліснішою музикою ніж навіть те, що я роблю тепер. І чесно кажучи, для історії української музики ті дві перші збірки мають більше значення. Я їх робила для себе, для людей, для вічності. Тоді я складала пісні на поезію дуже високого рівня: Олександра Олеся, Ліни Костенко, Оксани Пахльовської. Я не вмію і не можу так писати. Мої пісні це всього лише тексти, хоча зараз, перечитуючи свої вірші, я пишаюся деякими фразами. І от Микола Павлів мені на самому початку говорив: «Ну, спробуй щось написати, лаконічно, простіше, зрозуміліше для більшості». І я почала писати, при чому я не знаю як це у мене почало виходити. Починалося все як гра. В мене була пісня Лишається Надія, яка певний час була моєю візиткою, і якраз цю пісню ми написали, жартуючи і сміючись, разом з моїм двоюрідним братом Юрою Павленком. Це був період, коли я тільки переїхала в Київ і коли ми пили сік, лежали на підлозі, сміялися і я казала: «Юра, а от ніч минає, тануть мрії, що там далі буває?», він відповідав: «Лишається надія».
А потім далі я відчула смак до цього. Поезію я читала і читаю до сих пір, взагалі, намагаюся багато читати, відчуваю слово, на мою думку. Мені стало цікаво описати свої емоції, те що відбувається у моїй душі своїми словами, не шукати відповідник – те, що ти відчуваєш з тим, що вже написано. Бувають прекрасні вірші, але вони не на твоїй хвилі, а таких віршів, які стовідсотково резонують з твоєю душею, не так уже і багато. І я вирішила писати сама, відчула азарт, коли ти сидиш і намагаєшся знайти правильне слово, так само як і правильну ноту.
Після народження дочки ви майже на чотири роки зникли зі сцени. Чим ви займалися в цей період?
Ця пауза була логічною. Я не вважаю, що жінка повинна скинути дитину на нянь. Я отримала від цього величезну насолоду. Але окрім виховання доні, коли Яринці було півроку, я погодилась попрацювати на телебаченні. Наприкінці 95-го року мені зателефонували з каналу СТБ і запропонували робити програму КІН: Культура, Інформація, Новини, над якою тоді працював Володя Павлів, друг Сашка Кривенка. Так склалися обставини, що йшов з каналу Сашко Кривенко і, відповідно, з ним йшов Володя Павлів, але як порядна людина він сказав, що підготує собі заміну. І знайшли мене, запросили і шостого січня я була на зйомках пілотного випуску, а 13 січня 96-го року програма вийшла в ефір і від того часу я цим страшенно захопилася. Я досі хвора на журналістику, телевізійна діяльність як наркотик, якщо ти цього спробував, то не зможеш забути ніколи. Але склалися так обставини, коли змінюється керівництво, змінюється і політика каналу і вчора ти могла бути зіркою №1, а завтра тебе ввічливо попросять. Отак, в принципі, трапилося і зі мною. На той момент я вже вступила до аспірантури Київського університету Інституту журналістики і мені запропонували робити ще одну досить цікаву програму на доволі невеличкому каналі. Я таким чином самореалізовувалася, робила для себе якісь маленькі відкриття, застосовувала минулий досвід, знайомилася з цікавими людьми, вчилася в аспірантурі і захищала дисертацію. Як тільки я її захистила то, на жаль довелося, піти з програми, бо я просто фізично не встигала. Займатися музикою, телебаченням і писати дисертацію було для мене занадто і тоді я зробила вибір на користь музики.
На продовження телевізійної теми поговорімо про ваші кліпи. Коли відбувся ваш відео-дебют?
Це трапилося у 1992-му році. Міша Крупієвський зняв однією камерою на синьому тлі, а потім змонтував, пісню Ходить Сон. Це було знято так, наче чиста сльоза, дуже чистий кадр, повітря, ідеальне компонування, струни гітари. Можна вважати цю роботу дуже гарним мінімалістичним відеокліпом. Як ми кажемо «фірмА». А, власне, перше відео, яке я вважаю відеокліпом у сучасному розумінні цього слова, то, напевно, це на пісню Розлюби Мене. Знімав Стас Цехмістренко і була застосована дуже цікава технологія: він розмальовував фактично кожен кадр олівцем і це накладалося на відео. В той час саме вийшло відео A-ha, пам’ятаєте, це мальоване, і в мене була схожа ідея. Знаєте, це той випадок, коли ідеї десь висять у повітрі.
А чи буває так само і з піснями, які теж приходять звідкись згори в уже фактично у готовому вигляді?
Таке буває і буває часто. Декілька разів було так, що пісні з’являлися на одному подиху, так ніби хтось диктував їх. Згодом я намагалася розібратися в собі, зрозуміти як приходять саме ці правильні слова і ноти, і чесно кажучи до тепер не можу собі це пояснити. Річ в тому, що я беру гітару і намагаюся щось писати кожен день. І бувають ситуації, а їх багато, коли я думаю, що я повний графоман і в мене нічого вже ніколи не вийде. А буває навпаки: я беру папір, розкреслюю на ньому нотний стан і за п’ять хвилин записую ноти і слова до пісні. Як би там не було, але я постійно треную свій текстовий апарат, як спортсмен натренований, постійно щось пишу, а коли приходить те, що називається натхнення під впливом якогось почуття, якими теж багате моє життя, то тоді воно й приходить дуже швидко, я тоді не шукаю потрібне слово, воно саме приходить. Так пісню Ангел-Охоронець я написала за 20 хвилин. У мене практично не було жодної правки. Просто дістала ручку блокнот і записала від початку до кінця весь текст. Я не знаю як це відбулося, при чому музика вже звучала. Я прийшла до дому, взяла гітару і просто наспівала все на магнітофон. Так само народилася пісня Сонцем Небом Дощем, так само була написана пісня Місто Ангелів І Дощів. Стосовно останньої, то я взяла гітару і просто почала співати цю пісню. Вона не швидка, і коли я доспівувала першу фразу, починала співати другу, наче придумувала це все на ходу. І другий спів цієї пісні був уже запис на магнітофон. Третім я записала текст, щоб нічого не забути. Тобто такі ситуації бувають. Але я вважаю, що окрім руки, яка веде, Божої волі, потрібна також щоденна праця з інструментом і щоденна праця над своїм світом і над словом.
Окрім випуску першого українського компакту ви також одна з небагатьох вітчизняних музикантів видали диск, який повністю складався з реміксів на ваші пісні. Як з’явилася ідея запису такої платівки?
Ну, я тоді співпрацювала з компанією Промоушен, яку започаткував колись давно Віталік Клімов і Віталік Бардецький. І от Віталік Бардецький, а він тоді заснував свій рекординґовий лейбл, який просував саме електронну музику, він запропонував зробити цей проект. Тоді, до речі, моїм прес-аташе була Каша Сальцова з Крихітки Цахес. Ми дуже плідно співпрацювали, вона багато радила мені, організовувала фотосесії, інтерв’ю. І от Віталік Бардецький сказав, що є така ідея зробити збірку реміксів на найцікавіші пісні з мого альбому МІА. Їх зробили найкращі на той час вітчизняні діджеї: Tomato Jaws, Danilkin, Макс Чорний, Катя Заволока. Роботу останньої, до речі, я так і не зрозуміла, мені здавалося, що там не все гаразд зі звуком, але Віталік мені сказав, що я не розумію, що це дуже аванґардно. Я подумала, ну нехай, можливо я й справді не все розумію в цьому, Шнітке теж не всі розуміли свого часу. І таким чином ми відібрали 11 треків, які увійшли на платівку I Am. Потім було багато написано, чи вдалий це був експеримент чи ні. Але я ніколи не боялася експериментувати, бо ліпше зробити і знати що ти це зробив, навіть якщо ти якоюсь мірою потім вирішиш, що це був помилковий крок. Проте, врешті-решт, головне це зробити щось. Зізнаюсь, що в моєму житті був ще один крок, коли я не знаю чи варто було мені це робити чи ні. Це запис пісень іншими мовами. Я зробила декілька пісень польською мовою, але, так як була зайнята іншими справами, то цей проект так і не набув продовження. Була також спроба видати англомовний варіант альбому Номер 9, але тоді теж щось не зрослося. То я не могла кудись приїхати, то не могла з кимсь зустрітися і так він і не вийшов. Мій директор навіть каже, що можливо не треба було цього робити, адже ці пісні були записані, перекладені англійською мовою, потрачено багато часу, але я думаю, що я все-таки доведу цю справу до логічного завершення, тим більше, що я виконую ці пісні на концертах і вони користуються популярністю. Напевно, просто ще не час, напевно, просто ще не сталося. Так само як і не розвинулася у щось історія з мого приватного життя, про яку написана пісня І Якщо Колись. Я нікому не казала, але десь рік тому я серйозно думала про те, що я буду жити в Канаді, але моє особисте життя склалося інакше. Був тривалий роман, серйозні стосунки, а потім з якихось невідомих мені причин відбувся розрив і тоді, можливо, у мене відпало бажання педалювати тему випуску альбому на тому континенті, бо спочатку у мене була мотивація приватна, особиста, а після того я якось розчарувалася у всьому цьому, дуже складно це переживала і написала пісню І Якщо Колись. Трапилося те, що трапилося, значить так і повинно було бути. Я живу за принципом Сковороди: трудность не нужна, нужность не трудна. Тобто, якщо тобі щось потрібно воно прийде до тебе і так дуже легко, а якщо в тебе щось не виходить, то, можливо, воно тобі просто не потрібне.
