Lama розказала про новий альбом і спільну роботу с Другою рікою та Dazzle Dreams
Наталя Дзеньків – з тих артистів, побачивши яких близько вперше, думаєш: яка ж вона маленька, я-ка ма-лень-ка! І от сидиш, думаєш про все це, а Наталя вже встигла розповісти про те «багато», що вона, така маленька, встигла зробити за останній час. І головне: все, що каже – правда.
Проект Lama з’явився у 2005 році. За цей час в групи вийшло два альбоми, на підході третій. Відеороботи рахувати набагато довше, ніж альбоми, тому не будемо. Лише за один тиждень квітня в Києві і Барселоні було відзнято два нових кліпи. Ну і головне – у групи зараз всеукраїнський тур. Часто дати день у день. Графік непростий. Зате мрія збулась.
- Ну, і як тобі це все?
Наталя: Ми в турі, і це круто! О, ти знаєш, я дуже довго розповідала всім своїм знайомим про концертний тур. До нього ми давно готувалися. І от нарешті він почався в моєму рідному місті – в Івано-Франківську (23 квітня. – прим.ред.). Місті, звідки я родом. Тепер, коли він триває, розповідати про нього ще приємніше. І навіть не дуже хочеться, щоб він закінчувався. Хоча буде непросто. Та і закінчиться ще не скоро. Фінал має бути в Житомирі, хоча насправді кожного дня дати пересуваються, міняються місцями. Тому де дамо останній концерт – поки невідомо. Ближче до кінця буде київський концерт. Поки що проїхали кілька міст. Але вже є що згадати. Приємно, що люди не просто приходять на концерти, вони ще не хочуть відпускати! Тримають, просять грати ще, викликають на біс багато разів. У Львові ми виходили разів п’ять, які мінімум. А то і більше. Вже навіть не згадаю. У Луцьку тримали також довго. Але ми були такі змучені, що не змогли виступати так довго як у Львові, в один момент зрозуміли, що не можем більше вийти. Потім же після виступу ще автограф-сесії. Ну і тур, то не просто концерти. Це ще спілкування з людьми. Просто досвід. Ми от в Ужгороді були. Мали один день вільний. Люди на вулиці підходили, автографи брали, просто розпитували про щось. Ми в той день багато гуляли, по горах довкола міста, а потім по рельсах якихось довго йшли до річки, сіли там, розвели вогонь і просто співали. Вечір був чудовий. А ще кумедно – ми у Львові виступали в цирку. Дуже дивно виступати в такому приміщенні – ніколи до того в цирках не виступали. Земля м’яка під ногами, не зовсім зручно. Ну і взагалі атмосфера така – стоїш і співаєш під таким куполом! Хоча в нас у турі буде ще один цирк, тепер ми знаємо, що це таке. Так от в тому цирку мене повели до крокодила. І мені захотілося доторкнутися до хвоста. Я це майже зробила. Взагалі в той момент не думала, що це небезпечно. Але мене зупинили. А то мала б зараз проблеми (сміється).
- Ще до початку туру ти встигла з’їздити до Барселони…
Н.: Так! Це ще одна приємна подія за останній час. Ми там кліп відзняли на пісню «З джерела». Дуже класний. І класно відзняли. Але мене ще саме місто вразило. Дуже сильно. Я вже багато до того де була. І в Німеччині, і в Франції, і в Канаді… І просто сама, і для того, щоб кліп знімати. І тому я навіть не знаю, чому мене саме Іспанія так сильно вразила. Але місто дуже харизматичне. А харизма – це те, що завжди вражає і зачіпає.
- Але це ж не ти вирішувала, куди їхати знімати кліп? Здається, самі режисери – брати Стеколенки - запропонували.
Н.: Не я. В нас було кілька різних пропозицій, куди їхати знімати кліп. І в Тибет, і в Португалію, і в той же Берлін, де ми вже знімали зі Стеколенками одну роботу. А потім вони сказали: їдемо в Барселону. Ну ми і сказали: добре, їдемо в Барселону. Я їм довіряю, вони знають, чого хочуть, і їм можна і варто довіряти в цьому плані. Вони ніколи нічого поганого не запропонують. Ми всі шукали місце, яке б підходило до атмосфери пісні «З джерела». І Стеколенки назвали саме Барселону. Мене взагалі часто питають, чого ми не знімаємо свої роботи в Києві, хіба тут місць красивих нема, чи тут нам щось не підходить? Ні, хороші місця є всюди. Але от якщо говорити про Барселону… навіть не знаю, з чого почати. От якщо взяти саму навіть архітектуру, наприклад роботи архітектора Гауді. Такі казкові будівлі… такі величні… ти ходиш, дивишся, і набираєшся отої величі сама в собі.
- Ти не відчула себе маленькою?
Н.: Ні, навпаки. Відчула себе великою. Все довкола настільки величне, що ти відчуваєш, як воно тебе не принижує, а підіймає разом із собою на якусь неймовірну висоту. Воно надихає на творчість, і ти починаєш проявляти нестандартні для себе емоції. І відчувати світ зовсім інакше. І ти вже такий натхненний, що встаючи в день зйомок рано, ти вже готовий робити все. Ну і треба сказати, що зі Стеколенками працювати приємно. Ми коли знімали, я навіть до кінця не знала, яким в результаті вийде відео. Говорили про те, що там буде щось на зразок кінця світу, і я буду рятувати людство. Така собі супервумен. Вийшло все трошки інакше, але мені також сподобалося. З парадом планет і хеппі-ендом.
- В житті бувало, що ти когось рятувала?
Н.: Ну нам таке часто кажуть ті, хто слухають нашу групу. Що музика допомагає. Хоча то мабуть багато кому кажуть. Я просто сама ніколи на тому не концентруюся. Якщо говорити про допомогу... не треба хотіти відразу врятувати світ. Просто треба бути готовим кожен день допомогти, навіть якомусь маленькому котові на вулиці. А взагалі розказують якісь такі напівмістичні історії. Якось давала інтерв’ю для одного журналу, і журналістка чекала мене, а я затримувалась трошки. Врешті вона написала про те, що поки вона мене чекала, на дворі була дуже погана похмура погода, і коли я зайшла, з-за хмар вийшло сонце і стало багато світла. Отаке от помічають, хоча я сама тоді цього не помітила. Зі мною часто пов’язують такі речі. Може тому, що слово «лама» означає «хранителька». Може, й справді щось таке є.
- Я знаю, що ти вирішила допомогти дітям. Разом з «Другою Рікою» і Dazzle Dreams.
Н.: Це спільне відео на пісню «Hey U!», воно якраз було зняте після мого повернення з Барселони. Думка зробити таку акцію в Україні прийшла в голову Дімі Ципердюку з Dazzle Dreams. Хоча ідея сама по собі не нова. Вона вже колись використовувалась і, до речі, використовувалась дуже успішно. Групою Soul Asylum. Вони тоді показали у своєму кліпі на пісню «Runaway Train» фотографії дітей, яких розшукують їхні сім’ї. І що круто – були діти, які і справді повернулися. І ми сподіваємося, що зможемо щось подібне зробити в Україні. Якщо хоча б декілька дітей повернуться до своїх близьких – то вже буде перемога. Ми дуже сподіваємося, що з цим кліпом можна буде робити великі прокрутки на телебаченні. В нас вже є згода багатьох каналів. І не лише музичних. Адже не можна назвати це просто піснею. Це соціальний проект, разом зі службою розшуку дітей «Магнолія ТВ». І нас, як артистів, там практично не буде. Не на нас акценти. Переважно у відео будуть йти фотографії дітей, які розшукуються. Є музичні канали, які погодилися відразу. Є великі канали немузичні, які навіть не приїхали на презентацію проекту. А є інші, які сказали: хороша ідея, ми перемонтуємо і зробимо свій ролик про це. Взагалі ми сподіваємося, що найбільші канали все ж побачать потім це відео в ефірі і звернуть на нього увагу не як на кліп музичний, а як на перш за все, соціальний проект.
- Це буде один варіант відео, чи фото будуть мінятися з часом?
Н.: Думаю, що можливо на одному варіанті відео ми не зупинимося. Мабуть таки будемо підмонтовувати з часом. Чим більше дітей покажемо, тим краще.
- А ти сама коли-небудь хотіла втекти з дому? Знаєш, ці такі підліткові думки – мене ніхто не любить, не розуміє, втечу я від вас.
Н.: В мене родина дуже гармонійна була. Мене всі розуміли, і я не видумувала тих проблем, яких не було. Могла піти з подружкою кудись надовго, але завжди верталась додому і мені не хотілося романтики у вигляді життя поза домом. Я знала, що вдома найкраще. Я завжди знала, чого хочу.
- Завжди знаєш, чого хочеш?
Н.: Напевно, так. Просто життя не треба ускладнювати. І чим довше живу, тим краще знаю і відчуваю те, чого мені потрібно від життя. Зараз, наприклад, дуже потрібно красиво відіграти тур і продовжувати писати альбом. Вже третій наш альбом. Ми вже потрошки готуємо і навіть записуємо новий матеріал.
- Назвали альбом?
Н.: Ні, поки нема ще такої кількості пісень, щоб тим більше якось цей альбом називати. Пишемо потрошки. І кожного дня все краще розуміємо, до чого воно йде. Який напрямок буде. Тому що коли в альбом готові десь п’ять пісень, важко визначити і стиль, і назву.
- Альбом, як і попередні, будете писати з Віталієм Телезіним?
Н.: Так. Ми нічого не міняємо. Я задоволена якістю. Ну і я просто кращих за нього не знаю.
- Артисти українські часто не проти поскаржитися на відсутність хорошого звуку в Україні. Мовляв, краще писатися на Заході.
Н.: А чого ж вони всі до Телезіна ходять (сміється)?
- А що в ньому є?
Н.: В нього мозок є. Чого нема в інших. Техніків дуже багато є. Всюди. Ручки крутити багато хто вміє. Але треба мати ще смак. Ну що є там, далеко? Краща апаратура, ніж тут? Якщо робити звук за кордоном, треба ще людину, яка все знає і вміє. А це дуже дорого. І якщо робити на дорогому залізі, але без розумної людини, то вийде гірше, аніж тут робити з розумною людиною на гіршій апаратурі. Набагато гірше. А до Телезіна приїжджають звідусюди. З Росії багато. Земфіра, «Брати Грім». І ніхто чомусь носом не крутить.
- А скільки готово нового матеріалу?
Н.: Ну, будуть в альбомі пісні не лише нові. Будуть і такі, які були написані доволі давно. В 2003-2002 роках. Просто тоді вони не лягали в альбом, і залишилися. Вони старі, але повністю актуальні. Тоді не ввійшли в альбом, бо ми не так добре над ними працювали. Більше часу треба було приділити, а сил не було. І зараз з часом вони вже трошки переосмислені, вже дозріли. Зі старих пісень є така «20 хвилин» - пісня про біль, про розлуку. В мене тоді такий період непростий був, і я наклепала багато таких пісень. І ці старі пісні… вони, знаєш, ніби і переболіли вже давно.. але от наша відома «Знаєш, як болить», я коли її співаю, все одно мурашки виступають. І вже ніби давно все минуло, і давно спокій, і все рівно вона мене до цього часу торкає. А серед нових пісень… вони всі в новому напрямку пішли. Скажімо, пісня «Де нема неправди, там буду я» (я її ще не назвала – це робоча назва, початок приспіву) – ось вона про все, вона про реінкарнацію душевну, і не зовсім про кохання, більше про душу, про особистість. Але якими б різними ці пісні не були, вони всі будуть зроблені в одному стилі. Тому, думаю, альбом виглядатиме цілісно. Взагалі, в нас так вийшло, що я переїхала до Києва в 2000 році. І почала тоді писати пісні. А сам проект стартував в 2005. І на той момент пісні вже дуже давно і активно писалися. І в нас вже було матеріалу на мінімум два альбоми. І всі були претендентами на хіти. Вони всі були класні. Особливо другий альбом, там просто що не послухаєш...
- Тобто ти собою задоволена!
Н.: Так (сміється), задоволена! ...Пісні вже давно були готові. Ми просто вже створювали на них аранжування. Так що весь цей час я не парилась, що писати далі, чим здивувати. А зараз потрошки набирається матеріал на третій альбом. І взагалі ми з Віталіком Телезіним нікуди не спішимо. І ніколи не думали брати кількістю. Якщо пісня не є чесною, відкритою, такою, яка зачепить людей і сподобається – вона не потрапить до альбому. Ми прискіпливо вибираємо. Бо просто хороших пісень хітових можна написати за пару хвилин дуже багато.
- І швидко ти їх пишеш?
Н.: Так. Будь-що взагалі можна написати дуже швидко. Тобто воно навіть буде гарне, але просто гарне не хочеться. Найшвидше «Знаєш, як болить» написала. Але там були дуже сильні глибокі душевні переживання. Я ходила, думала, потім сіла за фортепіано, і буквально за годину вже була пісня. Бо те, що всередині наболіло, воно просто просилося назовні.
- Тобто, криз в тебе нема? Буває таке, особливо в тих, в кого вже не один альбом і попередні всі були хороші – страх зробити наступну платівку не таку круту.
Н.: Переживання завжди є. Навіть альбому чекати не треба - після кожної наступної пісні. Напишеш щось хороше, що самій сподобалося. І сидиш і боїшся: а що, коли не напишу більше пісень? Або будуть не такі хороші? А з іншого боку питаю себе потім: ну як це не напишу? Напишу! Це взагалі не те, про що треба думати. Бо якщо артист живе і розвивається, то наступні пісні не можуть бути гіршими. І з альбомами було таке. Боялася за другий... але то мене не захоплювало сильно. І в мене не було ніколи депресій. От таких класичних, як розказують, що ти сидиш і голки собі в шкіру встромляєш. Такого в мене ніколи не бувало. Хвилювання бувало, але воно, навпаки, мене завжди стимулює. І допомагає рухатися далі. Коли хвилююсь - починаю дуже активно шукати гармонію. Я живу іншими мірками, і на зовсім інші речі витрачаю свою увагу.
- Ти часто кажеш, що знаєш, чого хочеш, і, я так розумію, то не просто через слова з пісні «Мені так треба». Хоча вона справді закріпилась за тобою найсильніше. Ти чим більше живеш, тим краще знаєш, що тобі треба?
Н.: Ти знаєш, я зрозуміла недавно, що я завжди знаю, що мені треба. Тоді коли я придумала і співала ці слова, то було про конкретну ситуацію – «мені так треба, бути там, де зараз ти». В житті бували різні моменти, моменти вибору. Тоді я також дуже гостро відчувала, що мені треба і робила вибір. Але одна справа, коли в тебе це просто на рівні підсвідомості. А інша річ, коли ти зробив один альбом, інший альбом... тоді ти розумієш, скільки тебе в тому є, скільки сил, розумієш, що є що втрачати. І тоді приходить розуміння що це і є те, що треба, бо без того не можеш, тоді для чого шукати щось інше?
- Що тобі треба, щоб написалась пісня?
Н.: Нічого такого особливого. Часто пишу в дорозі. Хоча от в Барселоні не написалося нічого. Мабуть, хотіла все встигнути. Пісня «Там де нема неправди» написалась якраз тоді, коли мій котик помер. В мене був кіт Ремікс. Я його так любила. Ми важко дуже це з татом і з мамою пережили. І були концерти в той час. І я от їду собі поїздом... І починаю писати. Не про кохання, а просто про життя, чого ти втрачаєш тих, кого любиш, і так далі. А мій гітарист також їде, лежить через стінку на верхній поличці. Зранку приходить і каже: ти не спала вночі! Ти якусь пісню писала. А я кажу: писала. А він каже: я теж пісню писав. Коли близькі люди відчувають, що в тебе всередині щось хвилюється. Отак буває. Або коли машиною їдемо – пишу в машині. Мені головне, щоб музику не включали. Всі інші незручності неважливі. Якщо тихо, то мені комфортно, і я собі щось намурликую. Зараз поки нічого не писала. Зараз ми просто в турі.
- Що на концертах варто чекати? Тим, до кого ви ще не доїхали.
Н.: Буде все! І буде роковіше, ніж на альбомі. Хоча ми на концертах завжди роковіші, аніж на запису. Буде акустична версія нової пісні «Там де нема неправди». Гітара, клавіші. Барабанщик буде грати на шейкері, потім сідати за барабани і завершувати… А я буду грати на фортепіано.
- Ти любиш клавіші...
Н.: Ну, так це ж моя професія, я ж закінчила...
- А альбом є у планах такий – лише клавіші і голос?
Н.: Для такої роботи треба, щоб прийшов час.
- Не прийшов?
Н.: Поки ні. Ну, і в нас є поки чим зайнятися. Справа в тому, що зараз ми активно готуємося на західний ринок. Проте поки нічого не можу сказати. Поки нічого точно не вирішено. Але можу сказати лише, що мова йде не про Європу.
- Часу мало через часті репетиції?
Н.: Вони в нас через день.
- Більше не виходить?
Н.: Це мало. Але в нас ще купа часу йде на інтерв’ю, на фотосесії, на кліпи…
- Скільки спиш?
Н.: Сплю достатньо. Дев’ять годин. Так що я висипаюсь. В турі також виходить. Ми так розпланували, щоб постійні переїзди нас не сильно втомлювали. І давали можливість відпочити. Взагалі, коли все крутиться довкола, коли багато подій – це заводить... і я не помічаю втоми. Ми отримали те, чого так давно хотіли. Тому переїзди, всі ці незручності, невиспаність... все це надумане. Головне, що ми отримали свою мрію!
