Руслано, ти записувалась в США і маєш досвід студійної роботи в Європі. Чи відрізняються студійні можливості Старого і Нового світу?
Так, відрізняються. Справа навіть не в записі, хоча їхні студії – це століттями вивірений звук і фантастичні пристрої. Я не бачила в Європі подібних студій. Хоча є, звичайно, ми писалися в Пітера Ґебріела в Лондоні, теж надзвичайно фантастична студія. Але звук принципово відрізняється. Кожен континент, мабуть, рулить свій саунд. Є так званий проамериканський саунд, котрий вважається найсильнішим. А от брит-поп не потребує такого активного ґруву і присутності барабанів, взагалі всієї машини в аранжуванні, тоді як в Америці навпаки - віддають цьому перевагу, тобто вокал і барабани – це вже пісня, а далі немає значення, що там. В Штатах зовсім інакше мислення, абсолютно інакший підхід до створення музики. І взагалі, весь процес відрізняється. Ми робимо музику в нікуди, так просто: візьмуть радіо не візьмуть, покаже телебачення не покаже, зніметься класний кліп не зніметься. Мислення там і тут зовсім різне. Хоча і в Штатах є багато комерційної музики, яку б і я, можливо, не слухала.
Але тим не менше, видно, що там шалена індустрія, люди заробляють гроші, вони їх вкладають. Є шалено дорогі проекти, є шалено креативні. Зараз багато чого цікавого і прогресивного відбувається в американській музиці. Люди не стоять на місці, вони у пошуку. Відповідно, коли я повертаюся на нашу територію, то відчуваю велику проблему вторинної ментальності. Ми не ставимо перед собою таких амбітних завдань, нам не потрібно щось таке амбітне як український напрямок у світі, український стиль у світі чи український ґрув і саунд. І це дуже впадає в око. Помітна, можливо, як на мій погляд, відсутність смаку. Ймовірно я трохи перебільшую, але тим не менше. На Ґреммі номінацію дали Башмету, у той же час я не знаю, кому б дали в Україні, не хочу нікого ображати. Але десь ця градація ментальності дуже відчувається. Там амбіція, а тут ми думаємо, що нам достатньо бути вторинними, достатньо якісно скопіювати щось з Москви або з якогось американського проекту. В принципі, гроші заробиш. Я дуже груба, можливо, але говорю зараз спеціально не заради свого промоушену чи промоушену нового проекту. А щоб до нас дійшло, щоб ми зрозуміли і усвідомили, що нам це потрібно. І поки ми не задамося цією амбіцією, так і будемо облизуватися та дивитися, чому ж там спалахують нові зірки, нові проекти, а наші аранжувальники і продюсери будуть чмокати: та подумаєш, нічого особливого - три ноти, я теж так можу. Ну то зроби, я хочу побачити українські три ноти, які порвуть весь світ.
Тому твоє питання про студію, в принципі, не має такого значення. Де завгодно можна працювати. Відмінність в головах. Апаратура на обох континентах одна й та сама. Перед церемонією нагородженням Ґреммі людина, з якою я була там, (це один із співорганізаторів) провела для мене невеличку екскурсію. Я познайомилась із головним звукорежисером Ґреммі, говорила з людьми, які роблять живий саунд. Коли я зайшла до них в студію, була вражена, тому що там стояв такий самий пульт, який стоїть в мене зараз вдома на моїй студії. Ми звичайно придбали найсучасніше обладнання, але тим не менше – та сама апаратура, руки різні. Він натискає кнопку – рулить параметри, а я цього не вмію. Може пройде століття, коли я навчусь чи ми навчимось так робити. А вони це вже знають, в них є досвід, тому не варто втрачати час, їхати можна до них. Там українська музика стає доброякісним продуктом.
